Практично неможливо визначити, коли з’явився перший плетений виріб. Але відомо, що в древньому Єгипті плетіння з соломки набуло значного поширення. Умільці використовували для своєї роботи солому пшениці, жита й інших зернових культур, що вирощувалися у їхній місцевості. Так наприклад, у Японії, В'єтнаму і Китаї майстри детально вивчили властивості рисової соломи і навчилися майстерно використовувати її для виготовлення усіляких виробів. У Західній Європі, де в основному засівали пшеницю, для виробів використовували пшеничну солому. Золотавий колір, переливчастий блиск, легкість в обробці, пластичність і досить висока міцність пшеничної соломи сприяли виготовленню виробів саме з цього природного матеріалу, що найбільш повно розкривав красу витворів декоративно-прикладного мистецтва. При цьому в кожному виробі яскраво відбивалися особливості національної культури, а також властивості самого матеріалу, з якого він зроблений. Селяни Західної Європи вірили, що дух хліба, який виганяють з поля під час жнив, може взяти образ собаки, вовка, зайця, півня чи інших тварин. Тому люди зберігали ці опудала над дверима дому до наступних жнив. У XIX ст. обрядові атрибути жнив набули стилізованих декоративних форм, їх виконували за допомогою складних прийомів плетіння з соломки. У Німеччині солом'яні жнивні опудала називали "матір'ю хліба" або "старою". А в Шотландії – "дівою" або "дівою урожаю". Так, останній сніп, який зберігали вдома, почали замінювати підвісними прикрасами, сплетеними з його стебел. Народи Польщі, Угорщини, Югославії, Шотландії виготовляли жнивні підвіски у формі бурульок з колосками. За формою вони нагадують снопик зжатого хліба, перев'язаний стрічками, або ляльку. В Англії ці прикраси називають "зерновими ляльками". Вони виплітались способом витої об'ємної плетінки, яка відома багатьом народам світу і належить до основних у соломоплетінні. Форми жнивних прикрас і прийоми їх плетіння надзвичайно різноманітні. Зокрема, угорці та деякі слов'янські народи художньо сплітали з соломи хатку, яку підвішували під іконами замість снопа. Набули розповсюдження жнивні букети, які зберігали в домашніх вівтарях і церквах як символи родючості. В Англії та Ірландії їх оформляли у вигляді вінка з колосків, центр якого прикрашався ромбом або хрестом, виплетеним із соломи. Під час жнив умільці майстерно плели також інші вироби: хрести, серпи, піраміди, лічилки, якорі. А в Шотландії та Німеччині з кінця XIX ст. – урожайні байти. Плели їх молоді женці, носили в петлицях і на капелюхах, а також дарували дівчатам. Обрядові традиції жнив, наявність соломи сприяли розвитку колективної народної творчості плетіння соломою. Дуже давно на чорноземах України зародилось землеробство і почали вирощувати зернові культури: жито, пшеницю, просо та інші. На наших землях поширеною зерновою культурою було жито, з борошна якої і донині випікається чорний хліб. Пшениця, борошно з якої потрапляло на стіл зазвичай у вигляді пирогів, булок, бубликів, займала незрівнянно менші посівні площі. Тому в повсякденному житті селянам найчастіше доводилося мати справу з житньою соломою. Саме ця солома йшла в основному на господарські потреби та усілякі вироби. Соломою покривали дахи будівель, годували худобу і підстеляли нею в хлівах. Солома "взувала й одягала” селян, утеплювала їхнє житло і служила їм постіллю. З неї люди навчилися виготовляти брилі, кошики, килимки тощо. Селяни вірили, що в соломі є сила родючості, благотворна здатність впливати на хід селянського життя. Тому соломі належала важлива роль у хліборобській обрядовості. Солома завжди була пластичним матеріалом для створення різних обрядових атрибутів і прикрас, у яких яскраво й образно виявились фантазія і майстерність селян. Найбільш багата різними видами народної творчості зі стеблами хлібних злаків жниварська обрядність українців. Жнива – пора завершення господарського року в хліборобів, час важкої праці і свято, радість і втома, пов'язані з результатами одержаного врожаю, а також надії, спрямовані до майбутнього хліба. Під час жнив у європейських народів скрізь існували звичаї прикрашати перший і останній сніп, зібраний із поля, сплітати з хлібних колосків вінки, залишати на ниві заплетеними останні колоски. Цим діям надавали магічного змісту. Із часом обрядові атрибути жнив набували символічного значення, ставали прикрасами. Народжувались нові способи і вдосконалювались традиційні прийоми плетіння з соломи. Звичай залишати в полі незжатими останні колоски, сподіваючись на майбутній врожай, у багатьох європейських народів також мав своє декоративне вираження. Часто колоски складно сплітали між собою, прикрашали квітками, стрічками. Слов'яни називали цей пучок колосків «бородою» або «божою бородою». Багатьом народам відомий спосіб заплітати його за принципом вінка, у вигляді зігнутого наполовину квадрата, з боків якого відходять колоски, що справді нагадують бороду. Уявлення селян, що в останнім снопі присутній дух хліба, який може втілюватися в образі людини чи тварини, знайшли своє вираження в солом'яних опудалах. Традиціями ритуальних дій із соломою і виготовлення з неї обрядових виробів пронизані аграрні зимові, весняні, літні ритуали і свята. Обов'язковим атрибутом Масляниці, Івана Купала та інших народних свят у всіх слов'янських народів було солом'яне опудало. Ця традиція своїм корінням сягає в язичницьку давнину. Жертвоприношення богам пізніше були замінені символами у вигляді антропоморфних (схожих на людину) зображень. Ці народні твори народжувалися з початком свята і вмирали з його завершенням. Солом'яні зображення Масляниці, Івана Купала, Ярила, Костроми, Марени спалювали на ритуальних вогнищах, топили у воді, розривали і розкидали по полях, їхня «смерть» мала символізувати відновлення врожаю в майбутніх посівах. Елемент народного обряду – ряження в солому у слов'ян припадав на період зимово-весняних свят – Різдво, Масляницю, Паску. В інших народів ряження було обов'язковим елементом карнавалів. Наприклад, у поляків і словаків на Масляницю і Паску ряджених покривали соломою з ніг до голови, обгортали снопами, обкручували солом'яними плетеними косами, робили їм конусоподібні шапки із соломи. Особливо цікаві шапки виготовляли в Польщі – «драби» [48]. Обрядова творчість, пов'язана із соломою, представляла матеріальну й духовну культуру землеробів, закладала основи плетіння з соломки, сформувала основні ремісничі й художньо-образні прийоми цього виду народного декоративно-прикладного мистецтва. Солом'яні Царські врата в білоруських церквах кінця XVIII-початку XX ст. були одним із довершених творінь народного мистецтва. В іконостасах солома була не лише декоративним матеріалом, але й несла в собі аграрну символіку, той же зміст і значення, що й дожиночний сніп у селянській хаті. Широке застосування мали побутові предмети (посуд і кошики для зберігання зерна та муки, перенесення предметів, збору грибів та ягід). З розвитком мануфактур в другій половині XIX ст. солом'яні вироби почали продавати на ринках. У виробах народних майстрів помітний своєрідний художній смак, відчуття ритму й гармонії. Довершеність форм, плавність контурів, графічний ритм горизонтальних джгутів (скрутнів) соломи і діагоналей перетяжок, що ясно читаються на світлому фоні соломи і декоративно збагачують фактуру поверхні, висока майстерність виконання – усі ці якості свідчать про те, що плетені зі соломи предмети належать до творів народного декоративного мистецтва. У них сконцентрований досвід багатьох поколінь, які досконало пізнали декоративні й пластичні властивості матеріалів та характерні для цієї техніки закони формоутворення. У художніх виробах велике значення має інтенсивний переливчастий блиск житньої соломи. Ми переконанні, що відтінків у соломи біля сотні: від білого і жовто-лимонового до буро-жовтого і червоно-коричневого. Раніше, коли хліб жали серпом чи косили косою, стебла злаків не м'ялися та не ламалися і залишалися такими ж прямими, якими були під час росту злаків. Нині умільцям доводиться задовольнятися тими стеблами, що залишилися випадково на узбіччях полів. Але комбайнер навіть такої можливості не залишить для тих, хто хотів би заготовити хоча б небагато соломи. А якби навіть жито і пшеницю жали серпом, то майстер поспішав би заготовити таку солому заздалегідь. Крім того, народні майстри стикаються з іншими перепонами: по-перше, сучасні працівники сільського господарства зацікавлені в тому, щоб жито й інші злакові культури мали більш короткі стовбури: такі злаки більш стійкі до полягання; по-друге, через мінеральні добрива, застосовуваних на полях, навіть добре розпарена солома легко ламається і стає не придатною для плетіння. Тому майстри, що живуть у сільській місцевості, намагаються відвести хоча б невеликий клаптик землі в городі, щоб посіяти на ньому жито чи овес. Доцільно було б протягнути через ділянку спеціальні опори, то виросте на ньому високе жито, яке зможе витримати сильний вітер та негоду. Є ще одна причина, що змушує умільців самостійно вирощувати жито: матеріал завжди під рукою, та й стебла можна зрізати на будь-якій стадії розвитку рослини. При потребі стебла можна зрізати у період колосіння, коли солома має сріблисто-зелений колір, або на початковій стадії дозрівання зерна, коли стовбур починає золотитися, і, звичайно ж, наприкінці літа, коли він наливається густим янтарем. Палітра колірних відтінків соломки стане ще більш багатою, якщо поряд з сільськогосподарськими і дикоростучі злаки з найрізноманітнішим фарбуванням. На лугах, пасовищах і на узліссях лісу можна завжди зустріти зубрівку, білу мітлицю, вівсяницю, щучку тощо. Їхні стебла придатні як для плетива, так і для інкрустаційних робіт. Ними можна замінити житню чи вівсяну соломку. Стебла рослини жнуть серпом чи зрізують великим ножем під самий корінь. Стебло будь-якої злакової рослини, культурного чи дикоростучого, розділено на декілька частин які називаються вузлами. Кожна така частина називається колінцем, чи міжвузлям. Саме довге колінце знаходиться вгорі і завершується колоском, а саме коротке і саме товсте – внизу біля кореня. У жита верхнє колінце може досягати півметрової довжини. Соломина на цій ділянці вузька з невеликий звуженням в діаметрі. Стінки соломини хоча і дуже тонкі, але досить міцні. Тому верхнє колінце – хороший матеріал для будь-якого виду робіт. Його умовно можна віднести до першого сорту. Нижче розташовані друге і третє колінця. Вони набагато коротші першого, стінки дещо товстіші, але в основному їх використовують так само, як і солому першого сорту. Самі товсті колінця, розташовані ближче до кореня, зазвичай в декілька разів коротші верхніх і середніх. У них тверді стінки, тому такі колінця найчастіше використовуються під час виготовлення каркасних стійок. Застосовуються вони в тих виробах, де необхідні деталі з трубочок, наприклад при виготовленні підвісних прикрас, пищиків, сніжинок тощо. Висушену під навісом солому поділяють на дві частини. Одну зберігають на горищі або в сухому приміщенні, зв'язавши в снопи. Іншу попередньо обробляють. Спочатку в кожної соломини ножицями відрізають колосся, видаляють покривне листя, а потім розрізають на окремі колінця, видаляючи вузли. Нарізані колінця сортують, розділивши їх на три частини з урахуванням довжини і товщини. Щоб соломини набули рівномірного і насиченого золотавого забарвлення, їх витримують приблизно два-три години на сонці. Це єдиний спосіб фарбування соломки, який необхідно проводити влітку, оскільки для успіху необхідні гарячі і яскраві промені літнього сонця. Пофарбувати або відбілити соломку іншими способами можна в будь-який час року, причому безпосередньо перед плетінням. Посортовані соломини зберігають у пучках чи окремих коробках. Розпарена і вимочена у воді, житня солома набуває гнучкості, і з неї можна сплести дуже дрібні вироби. Форма виробів, виготовлених з вологої соломи, добре зберігається після її висихання. Житня соломка має досить високу міцність і відрізняється пружністю. Тому вона придатна також для плетіння виробів, що витримують значні навантаження: кошики, сумочки, коврики тощо. Таким чином, плетіння з соломки має стародавні витоки і актуальне на сучасному етапі розвитку декоративно-прикладного мистецтва. Попит на вироби зроблені вручну, які відповідають сучасним вимогам моди сьогодення значно зріс