Коротка історична довідка про музей.
Музей культури і побуту м.Умань розташований по вул.Ленінської іскри в будинку №6. Приміщення теперішнього музею раніше було штабквартирою генерала радянської армії Г.І.Котовського, який проживав там 1922 по 1925. У радянські часи це приміщення і займав музей імені того самого Котовського, пізніше переіменоване вже в Музей культури і побуту Уманщини. Опис народних ремесел Уманщини, відомості про майстрів, роботи яких виставлені в музеї. Уманська земля славиться своїми майстрами, їх роботи можна побачити і в Уманському музеї культури і побуту. Особливо розвинутими напрямками ремесел уманщини були: кераміка, вишивка, настінні розписи. Усім цим видам народних ремесел у музеї відведені певні відділи. Історія розвитку соломоплетіння. Дуже давно на чорноземах України зародилось землеробство, почали вирощувати зернові культури: жито, пшеницю, просо та інші. Люди навчилися переробляти зерно і цінувати солому, використовуючи її для різних потреб. Адже визолочені літнім сонцем стрункі стебла, піднісши вгору колоски і напоївши соками землі янтарні зерна, потім знадобились людям ще для багатьох добрих справ. Соломою покривали дахи будівель, годували худобу і підстеляли під неї в хлівах. Солома «взувала й одягала» селян, утеплювала їхнє житло і служила їм постіллю. З неї люди навчилися виготовляти брилі, кошики, килимки, мати для утеплення дверей у хлівах зимою тощо. У процесі використання соломи для різних потреб розвинулося соломоплетіння. Воно було відоме всім хліборобським народам задовго до появи ткацького й гончарного ремесла. Селяни вірили, що в соломі є сила родючості, благотворна здатність впливати на хід селянського життя. Тому соломі належала важлива роль у хліборобській обрядовості. Солома завжди була пластичним матеріалом для створення різних обрядових атрибутів і прикрас, у яких яскраво й образно виявились фантазія і майстерність селян. Найбільш багата різними видами народної творчості зі стеблами хлібних злаків жниварська обрядність. Жнива — пора завершення господарського року в хліборобів, час важкої праці і свято, радість і втома, пов'язані з результатами одержаного врожаю, а також надії, спрямовані до майбутнього хліба. Під час жнив у європейських народів скрізь існували звичаї прикрашати перший і останній сніп, зібраний із поля, сплітати з хлібних колосків вінки, залишати на ниві заплетеними останні колоски. Цим діям надавали магічного змісту. Із часом обрядові атрибути жнив набували символічного значення, ставали прикрасами. Народжувались нові способи і вдосконалювались традиційні прийоми соломопле-тіння. Вінками з колосків прикрашали голови дівчат-жниць, дарували такі вінки господарю поля з побажанням достатку. Поряд із плоскими круглими існували вінки і більш складних декоративних форм. Звичай залишати в полі незжатими останні колоски, сподіваючись на майбутній врожай, у багатьох європейських народів також мав своє декоративне вираження. Часто колоски складно сплітали між собою, прикрашали квітками, стрічками. Слов'яни називали цей пучок колосків «бородою» або «божою бородою». Багатьом народам відомий спосіб за¬плітати його за принципом вінка, у вигляді зігнутого наполовину квадрата, з боків якого відходять колоски, що справді нагадують бороду. Уявлення селян, що в останнім снопі присутній дух хліба, який може втілюватися в образі людини чи тварини, знайшли своє вираження в солом'яних опудалах. У Німеччині солом'яні жнивні опудала називали «матір'ю хліба» або «старою». А в Шотландії— «дівою» або «дівою урожаю». Селяни Західної Європи вірили, що дух хліба, який виганяють з поля під час жнив, може взяти образ собаки, вовка, зайця, півня чи інших тварин. Зберігали ці опудала над дверима дому до наступних жнив. У XIX ст. обрядові атрибути жнив набули стилізованих декоративних форм, їх виконували за допомогою складних прийомів соломопле-тіння. Так, останній сніп, який зберігали вдома, почали замінювати підвісними прикрасами, сплетеними з його стебел. Народи Польщі, Угорщини, Югославії, Шотландії виготовляли жнивні підвіски у формі бурульок з колосками. За формою вони нагадують снопик зжатого хліба, перев'язаний стрічками, або ляльку. В Англії ці прикраси називають «зерновими ляльками». Вони виплітались способом витої об'ємної плетінки, який відомий багатьом народам і належить до основних у соломоплетінні. Форми жнивних прикрас і прийоми їх плетіння надзвичайно різно¬манітні. Зокрема, угорці і деякі слов'янські народи художньо сплітали з соломи хатку, які підвішували під іконами замість дожиночного снопа. Набули розповсюдження жнивні букети, які зберігали в домашніх вівтарях і церквах як символи родючості. В Англії та Ірландії їх оформляли у вигляді вінка з колосків, центр якого прикрашався ромбом або хрестом, виплетеним із соломи. Під час жнив із соломи майстерно плели також інші вироби: хрести, серпи, піраміди, лічилки, якорі. А в Шотландії та Німеччині з кінця XIX ст. — урожайні банти. Плели їх молоді женці, носили в петлицях і на капелюхах, а також дарували дівчатам. Обрядові традиції жнив, наявність соломи сприяли розвитку колек¬тивної народної творчості соломоплетіння. Традиціями ритуальних дій із соломою і виготовлення з неї обрядових виробів пронизані аграрні зимові, весняні, літні ритуали і свята. Обов'язковим атрибутом Масляниці, Івана Купала та інших народ¬них свят у всіх слов'янських народів було солом'яне опудало. Ця традиція своїм корінням сягає в язичницьку давнину. Жертвоприношення богам пізніше були замінені символами у вигляді антропоморфних (схожих на людину) зображень. Ці народні твори народжувалися з початком свята і вмирали з його завершенням. Со¬лом'яні зображення Масляниці, Івана Купала, Ярила, Костроми, Марени спалювали на ритуальних вогнищах, топили у воді, розривали і розкида¬ли по полях. їхня «смерть» мала символізувати відновлення врожаю в майбутніх посівах. Елемент народного обряду — ряження в солому у слов'ян припадав на період зимово-весняних свят— Різдво, Масляницю, Паску. В інших народів_ряження було обов'язковим елементом карнавалів. Наприклад, у поляків і словаків на Масляницю і Паску ряджених покри¬вали соломою з ніг до голови, обгортали снопами, обкручували со¬лом'яними плетеними косами, робили їм конусоподібні шапки із соломи. Особливо цікаві шапки виготовляли в Польщі — «драби». Обрядова творчість, пов'язана із соломою, представляла матеріаль¬ну й духовну культуру землеробів, закладала основи соломоплетіння, сформувала основні ремісничі й художньо-образні прийоми цього виду народного декоративно-прикладного мистецтва. Солом'яні Царські врата в білоруських церквах кінця XVIII-початку XX ст. були одним із довершених творінь народного мистецтва. В іконостасах солома була не лише декоративним матеріалом, але й не¬сла в собі аграрну символіку, той же зміст і значення, що й дожиночний сніп у селянській хаті. Широке застосування мали побутові предмети (посуд і кошики для зберігання зерна та муки, перенесення предметів, збору грибів та ягід). З другої половини XIX ст. солом'яні вироби почали продавати на ринках. У виробах народних майстрів помітний своєрідний художній смак, від¬чуття ритму й гармонії. Довершеність форм, плавність контурів, графічний ритм горизонта¬льних джгутів (скрутнів) соломи і діагоналей перетяжок, що ясно чита¬ються на світлому фоні соломи і декоративно збагачують фактуру повер¬хні, висока майстерність виконання — усі ці якості свідчать про те, що плетені зі соломи предмети належать до творів народного декоративного мистецтва. У них сконцентрований досвід багатьох поколінь, які доско¬нало пізнали декоративні й пластичні властивості матеріалів та характер¬ні для цієї техніки закони формоутворення.